Перлини рідного краю

1. Запорізькі радянські письменники

   Історія запорізької літератури надзвичайно цікава своєю різноманітністю, дивитися на її розвиток краще цілком відсторонено, аполітично, як на оригінальну мозаїку, яка вперто не бажає перетворюватися на щось більш «колективне». І виною цьому – волелюбний козацький дух, який охоплює кожного, хто тут поселиться.
   На початку XX ст. в Александровську, який згодом перетворився на Запоріжжя, діяло декілька літературних гуртків. Тут жив і писав поет-футурист Вадим Баян (псевдонім В. Сидорова), якого добре знав і навіть подарував йому свій портрет В. Маяковський. Поетична збірка В. Баяна «Лирический поток» вийшла в Петербурзі з передмовою Ігоря Северянина та Федіра Сологуба. В 1926-му році виникла філія тільки-но створеної в Харкові організації комсомольських письменників «Молодняк», мета якої було сприяти процесу об’єднання різних літературних угрупувань на єдиній – радянській – платформі. Коли це завдання було виконано, вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про побудову літературно-художніх організацій», і «Молодняк» теж перестав існувати. Але він сприяв літературному руху на Запоріжжі і навіть випускав разом з Запорізьким міськкомом комсомолу літературний журнал «Темпи». На будові Дніпрогесу їснувало сім пролетарських літературних гуртків, самим успішним був при газеті «Пролетар Дніпробуду». До нього ходив Яків Баш (псевдонім Я. Башмака), згодом відомий прозаїк, лауреат літературної премії ім. М. Островського, автор роману «Гарячі почуття». В 20-ті роки літератори-початківці випускали літературний ілюстрований збірник «Літаль» (скорочення від «Літературний альманах»). В газеті «Червоне Запоріжжя» щомісяця виходила літературна сторінка, а 1935 року при ній було створено літгрупу – попередницю майбутньої обласної організації Спілки письменників. Того ж року в місті  вийшов і перший та єдиний номер газети «Літературне Запоріжжя». 
   В 1941 р., напередодні війни, в приміщенні обкому комсомолу відбулися установчі збори літературного об’єднання. Воно відновило свою діяльність лише 1948 року, у вигляді «літературних п’ятниць» при газеті «Червоне Запоріжжя».
   Першим у нашому краї визначним письменником був уродженець села Вербового Пологівського району, журналіст і прозаїк Микола Гайдабура, якого за видану в 1938 року у Києві першу і останню прижиттєву книгу оповідань «У морі» було прийнято до Спілки письменників СРСР. Він поліг смертю хоробрих під час оборони Севастополя. 1970 року ім’я письменника присвоєне обласному літературному об’єднанню. Одним із фундаторів запорізької обласної організації Спілки письменників був письменник і поет Володимир Омельченко, який після війни перебрався на Запоріжжя з Житомирщини. Взагалі саме після війни проявляються на запорізькій землі цікаві літературні таланти. Уродженцем того ж Вербового була і українська поетеса та кінодраматург Лідія Компанієць, і поет Василь Лісняк, який після закінчення робітничого факультету у Києві пішов на газетну роботу, з 1932 року досить часто друкував свої вірші у республіканській періодиці, і їх помітив і оцінив Павло Тичина. Вже 1944 року, після повернення з фронту, Василь Лісняк став членом Спілки письменників. Ім’я поета носить обласна літературна премія.
   З 1934 року в Запоріжжі жила і працювала лікарем Ольга Джигурда, якій припало на долю стати воєнно-морським лікарем у Севастополі під час оборони міста. Після війни вона розповіла про це в своїх документальних повістях «Теплоход «Кахетия» (1948), «Подземный госпиталь» (1950) та «Тыловые будни» (1961). Вона була однією з перших, якщо не найперша, з творців документальної прози в Україні. Відразу ж по виході її перших публікацій в журналах «Советский Крым» та «Знамя» на початківцю звернули увагу Олександр Твардовський та Олександр Фадєєв. 1949 року Ольгу Джигурду була прийнято в члени Спілки письменників СРСР. В Запоріжжі було на той час усього двоє письменників: вона і поет Василь Лісняк. Твори її унікальні й тим, що в них немає і слова про «керуючу і направляючу» роль партії. Коли її намагалися заставити прикрашати дійсність, письменниця завжди казала: «Я это не видела, не знаю и писать это не буду».
   В середині 50-х років обласне літоб’єднання очолив Василь Лісняк, який вдохнув в нього друге життя. З його допомогою вийшов літературний альманах «Вогні Запоріжжя», – але тільки два випуска. Зате у 1959–1961 рр. у місті працювало книжково-газетне видавництво, в якому побачили світ перші книги вступаючих на творчій шлях літераторів і колективний збірник «Запоріжжя літературне».
   
   З 1956 року членом НСПУ став Петро Ребро – поет, журналіст, гуморист і сатирик, виходець з села Білоцерківка Куйбишевського району. В доробку письменника – сто книг для дорослих і дітей (збірка віршів «Заспів» 1955 р., драматична поема «Заграва над Хортицею», документальні повісті «Грім над Запоріжжям» та «Ніжна сталь» 1969 р., літературознавче дослідження «Над синім Дніпром – Буревісник» (О. М. Горький на Запоріжжі) 1973 р. і т.і.), більше 30 років керування обласною організацією Спілки письменників СРСР, плеяда випестуваних ним літераторів, заснування літературно-мистецьких свят, зокрема, «Поетичного травня», а також альманаху «Хортиця», серії книг «Спокута», альманаху «Весела Січ» однойменної Міжнародної асоціації українських гумористів і сатириків (президентом якої він є й досі). Останні десять років Петро Ребро – головний редактор науково-редакційного підрозділу з підготовки та випуску збірок «Спокута» із серії документальних книг «Реабілітовані історією» з розгляданням біографій тих наших земляків, хто постраждав під час репресій. Працює також у жанрі поетичного перекладу.
   У ті ж 50-ті роки почали проявляти себе на літературній ниві Павел Омельяненко, автор роману «Дикая скала» (Дніпропетровськ, 1984), та Петро Симоненко [1], виходець з Токмаку, – письменник, літературний критик, перекладач з англійської, російської та словацької мов. Активною перекладницькою діяльністю на українську мову займався і поет, уродженець Розівки Борис Бездольний. За це він був навіть нагороджений Почесними Грамотами Президії Верховної Ради Абхазької та Калмицької АРСР.
   З 1952 року в Запоріжжі оселився Василь Маремпольський, в’язень фашистських концтаборів, учасник руху Опору у Великій Вітчизняній війні. Після закінчення Запорізького державного університету він став автором поетичних збірок «Запоріжжя –  славен край» (1956), «Заводська сторона» (1962), «Кетяг калини» (1998), збірки віршів для дітей «Хліб від зайця» (1962) і документальної повісті «Сповідь джерсійського в’язня» (1998).
   Доля закинула до Запоріжжя й Віктора Черевкова, теж учасника Великої Вітчизняної війни, нагородженого медалями та відзнаками. Тут він й провів більшу частину свого життя, тут здобув свої найбільші творчі успіхи, був прийнятий до Спілки письменників. Писав він російською мовою, видав декілька книжок, здебільшого прозових творів, навіть став співсценаристом фільму кіностудії Довженко «Без году неделя», що вийшов в прокат в 1982 році.
   Український письменник Микола Гомон понад тридцять років працював головним редактором районної газети «Таврія» в м. Токмак на Запоріжжі. Найбільш близька йому була сільська тематика, бо він рано пізнав ціну важкій хліборобській праці, майже в кожній книжці – відлуння війни. Його перу належать книги художньої прози: «Тендра» (Дніпропетровськ, «Промінь»), «Чорноморські криниці» (Київ, «Радянський письменник»), «Моряна» (Київ, «Радянський письменник»), «Ягорлицький Кут» (Запоріжжя, «Хортиця»), «Віхола над Балатоном» (Запоріжжя, «Хортиця»).  А книжки «Край Токмацький» (документальна історико-краєзнавча розповідь про міста Токмак, Молочанськ і села Токмацького району Запорізької області), роман «Над Кінбурном чайка плаче», за який письменник отримав регіональну літературну премію ім. Миколи Нагнибіди, та історичний роман «Хортиця» користуватимуться пошаною читачів ще довго.
   З 1963 року членом Спілки письменників СРСР став і уродженець Гуляй Поля, український поет Василь Діденко, автор добре відомої пісні «На долині туман», який був носієм чисто української національної культури і ідеї, але повинен був писати про щось більш нейтральне – любов до землі, до села, до рідної природи. Мабуть, ця подвійність життя і привела до передчасної загибелі поета. Вже після його смерті було знайдено заповіт: «Поховайте мене в Гуляй Полі» – місто, де проявився незламний дух Нестора Махна. Можна вважати, що діло його не пропало, бо він встиг «закохати в українство» земляка-поета Григорія Лютого, який згодом очолюватиме запорізьке відділення Спілки і свого часу теж виховає – і не одного – учня.
   Дуже яскраві, визначні постаті не тільки в запорізькій, але взагалі в літературі України – три поета, які писали українською (Микола Лиходід [2], Анатолій Рекубрацький [3], Олександр Стешенко [4]) і один російськомовний поет і письменник, родом з Токмаку, Михаил Ласков [4]. Всі вони були членами Спілки письменників СРСР і працювали в 60–90-х роках багато й плідно. Як результат – книжки, які читають і ще довго будуть із захопленням читати, зміцнена й розширена організація запорізького відділення Спілки, а також ціла поросль випестуваних ними талановитих літераторів.
   Дуже цікавий письменницький доробок у прозаїка і поетеси Раїси Іванченко з Гуляй Поля. Вона закінчила історичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, стала кандидатом історичних наук і дуже яскравим автором історичного напрямку – навіть одержала державну премію 1996-го року за роман-тетралогію про Київську Русь: «Зрада, або Як стати володарем», «Гнів Перуна», «Золоті стремена»,  «Отрута для княгині».
   З початку шістдесятих років починається й активна літературна творчість заслуженої артистки України, театрознавця і поетеси Тетяни Нещерет, яка з 1965 р. працювала в Запорізькому обласному українському музично-драматичному театрі. На ліричні, прозорі й прості (у народному дусі) вірші поетеси написано біля 30 пісень. У її творчому доробку – поетичні збірки «Запізніле освідчення» (Дніпропетровськ, «Промінь», 1988), «Отчий дім», «Сльози і квіти», «В осені своя краса», «Дівич-гора», прозовий дослідницький твір «Народний артист України Олександр Король».
   Постановою правління Спілки письменників України від 25 грудня 1966 р. в Запоріжжі було утворено обласне відділення Спілки.
   
   
   Бібліографія
   
   1. Петро Симоненко. Шановна Марія Іванівна. – 1960; Літа орел. – 1967; Понад вітрами. – 1968; Святкова соната. – 1977; Над ветрами. – 1979; Своє небо. – 1983; Неспокійні знайомства. – 1985.
   2. Микола Лиходід. Сонце. – Дніпропетровськ, 1963; Світ – Дніпропетровськ. 1966; Хортиця. – Дніпропетровськ, 1967; Літаки над матерями. – Дніпропетровськ, 1969; Столітник. – Дніпропетровськ, 1971; Плавка. – Дніпропетровськ, 1975; Комсомольський характер. – Дніпропетровськ, 1976; Вічний Дніпробуд. – Дніпропетровськ, 1977; Криниця і небо. – Дніпропетровськ, 1983; Корінь блискавки. – Дніпропетровськ, 1985; Вибране. – З., «Дніпровський металург», 2005.
   3. Анатолій Рекубрацький. Поверни мені в той листопад. – ВПК «Запоріжжя», 1994; Не догорить свіча по Україні. – З., «Дніпровський металург», 2004.
   4. Олександр Стешенко. Є така любов. – 1962; Літо в долонях. – 1965; Громовий острів. – 1972; Вибране. – 1999; На березі думок. – 1999.
   5. Михаил Ласков. Стихи о любви. – З., «Хортица», 1995.

2. Запорізькі письменники 70-х та «загублене покоління»

   Для покоління літераторів-запорожців 70-х років є характерним гумористично-сатиричний напрямок творчої діяльності. Ціла плеяда майстрів дотепного жарту виросла і продовжує звеселяти нас саме з тієї пори. Це не тільки славнозвісний Петро Ребро, автор відомих «Козацьких жартів», але і його товариші або учні: Володимир Чубенко («Балакучий автомат», 1971), Володимир Юдін («Бабай»), Олександр Шостак, Микола Білокопитов (лауреат всеукраїнської літературної премії ім. Степана Руданського, автор трьох збірок гумору й сатири) [1], Олексій Кудря [2], Пилип Юрик (лауреат премії журналу «Перець» та Міністерства культури України «Автора! Автора!» 1989 р., Всеукраїнських літературних премій імені Степана Руданського 1999 р. і Степана Олійника 2007 р.), Микола Сороченко, Павло Сумароков, Юрій Кнуренко, Олексій Жолдак (відомий український гуморист, лауреат літературної премії НСПУ ім. Остапа Вишні та Петра Сагайдачного, який свої творчі надбання розпочав ще під час перебування на Запоріжжі). Талановитий юморист Владілен Прудовський, автор збірки віршів, запам’ятався яскравими публікаціями в «Литературной газете», але наприкінці 90-х рр. виїхав до США, де і вмер. 
   Продовжувалася й традиція серйозної прози: Олександр Михайлюта, родом з Гуляйпольського району, опублікував 16 книг прози і публіцистики. За його повістю «Секретний ешелон» (1993) на Одеській кіностудії «Благовіст» знято однойменний повнометражний художній фільм. Він є членом НСПУ, зараз живе у Києві.
   Писав сценарії й запорізький прозаїк Альберт Путінцев, який згодом переїхав до Києва і працював на кіностудії ім. Довженка.
   Георгій Ніколаєв, дуже відомий запорізький журналіст і письменник, член Спілки письменників СРСР, був автором історичних романів про Льва Толстого і Сергія Єсеніна.
   Костянтин Сушко [3] – дуже відомий запорізький краєзнавець і письменник історико-етнографічного напрямку, член НСПУ. Декілька років керував Запорізьким державним заповідником на острові Хортиця. Випустив 23 книги прози. Лауреат премії імені Івана Франка.
   Саме істориком і краєзнавцем є й член ще однієї професійної письменницької Спілки – Конгресс литераторов Украины – Віталій Шевченко [4]. Він теж був науковим співробітником державного історико-культурного заповідника, а ще – науковим редактором серії книг «Реабілітовані історією». Сфера його інтересів – історія рідного краю, біографістика видатних людей, пов’язаних із Запоріжжям. Він автор понад ста літературних та історичних творів, за його сценаріями на студії «Укрнаукфільм» створено п’ять фільмів.
   Краєзнавцем і природознавцем є й Юрій Вілінов [5], автор книг про історію острова Хортиця і місто Запоріжжя. Він був учасником пошукових походів й експедицій Придніпров’я, Приазов’я, Криму, Кавказу, Уралу, Карелії та Підмосков’я. У 1999 брав участь у підводній експедиції «Запорізька чайка». Постійно публікуються його дослідження, повісті й оповідання історико-краєзнавчої тематики.
   Ще один член Конгресу літераторів України Лев Сіднев [6] поєднує в собі хист сатирика (повість про сучасну Україну очима героя булгаковського роману кота Бегемота «Похождения Кота Бегемота», 2005), афориста («Этика без морали», 2007) і автора пригодницько-історичного роману. Як доктор філософії він написав посібники з етики «Десять лекций по этике», «Словарь этических понятий» і дуже оригінальну й цікаву сучасному читачеві філософсько-публіцистичну роботу «Диалог через века».
   Дуже талановитою і плідною була і гілка поезії на дереві запорізькій літературі 70-х. Саме тоді сформувалися як українські поети Геннадій Літневський [7], Григорій Лютий [8], Володимир В’ялий [9] і як російськомовні поети – Марк Шевельов [10] (автор поетичних збірок і прозових творів «Роман-цвет», «Южное шоссе», «Старая пластинка», «Далёкое пламя костра», «Призванья призрачный приют» і др.), Олексій Мурач [11], Олексій Цвєтков, Борис Ткаля [12], Віталій Ісаєнко [13], Іван Кашпуров, Святослав Футурович, Віктор Якунін, Анатолій Барилюк, Володимир Власенко, Федір Приварников. 
   Літневський був дуже обдарованим поетом, ліриком і філософом, – на жаль, він трагічно загинув у автокатастрофі у 1989 р., і не всі певні, що це випадковість. Є деякі сумніви, чи випадково випав з вікна Олексій Мурач (єдина збірка якого – «Начало наших лет» – з уцілілих залишків рукописей видана теж посмертно, у 2012 р.), адже і він, і Олексій Цветков були причетні до молодіжного літературного руху, як тоді казали, «дисидентської спрямованості», хоча хлопці просто збирались і думали вголос, вони не намагались «підривати» ніяких базисів та основ. Але не випадково виїхав подалі від рідних місць Цвєтков: спершу до Москви, де став учасником відомого дисидентського самвидавчого альманаху, а потім за кордон, де перетворився на видатного поета. Доля інших теж не склалася: поїхав на Північ, так і не видав ні єдиної книги, Якунін, і залишилися, але нічого не видали Барилюк з Футуровичем. Писав, як то кажуть, «в стіл» Федір Приварников, наприкінці 90-х він виїхав до Росії і став редактором газети на мисі Шмидта. Володимир Власенко повністю повторив трагічну долю відомого російського поета Ніколая Рубцова. А запорізький скульптор Володимир В’ялий, автор пам’ятника на о. Хортиця, спромігся видати свої сповнені любов’ю до України вірші тільки у 90-ті.
   Більш сприятливою була доля до Бориса Ткалі і Марка Шевельова. Але вони «не стали у пригоді» на рідній землі – як поети, які пишуть не на патріотичній мові. Виїхав в Германію і получив визнання за кордоном Марк Шевельов – збірник пародій «Лелеки з Мекки» відзначено премією міжнародного літературного конкурсу гумору та сатири в Філадельфії. Видав тільки одну книгу своїми коштами Борис Ткаля, який так сильно і яскраво починав у республіканському журналі «Радуга» та в іншій центральній пресі ще в 70-ті роки. Його так і не прийняли до НСПУ – тож він став членом Конгресу літераторів України, де нема мовно-патріотичних обмежень. Багато років прожив і друкувався на Півночі, в Росії, Віталій Ісаєнко, який лише на початку 2000-х повернувся на батьківщину і теж став членом КЛУ.
   І тільки Григорій Лютий із усього покоління 70-х став провідним українським поетом – лауреатом обласної літературної премії ім. Василя Лисняка, керівником спочатку літературного об’єднання ім. М. Гайдабури, згодом – обласного відділення НСПУ і редактором всеукраїнського журналу «Хортиця», який він започаткував у 1991 р. при підтримці директора АТ «Мотор Січ» В’ячеслава Богуслаєва і де друкує майже всіх літераторів міста й області й найкращих авторів України, Росії, Iталії, Греції, Болгарії тощо. У нього – численні збірки поезій, публікацій, пісень, які співають кращі українські виконавці («Пісня гуляйпільських весіль» стала народною, без неї не проходить жодне весілля в махновському краї), і славетний роман-пісня «Мама Марія» – душа українського народу, його оспівані традиції, – за який поет одержав міжнародну премію ім. Григорія Сковороди. Він став у пригоді, мабуть, тому, що співпав душею зі своїм часом так, як колись вдало співпав із своїм Маяковський.
   
   
   Бібліографія
   
   1. Микола Білокопитов. Вовча наука. – 1991; Міні знову в моді. – 1994; Нечиста сила. – 1995.
   2. Олексій Кудря. Відчуття. – 2000; Про вічне. – 2001; Пародії та епіграми. –  2002; Виднокіл. – 2002; Аттична сіль. – 2004, 2005.
   3. Костянтин Сушко. Наодинці з Хортицею. – 1986; У степу заповідному. – 1988; Пізня стежка. – 1989; Вітер – на крила. – 1994; Я вибираю Хортицю. Віщий степ – 2004; Дев’ять молитов у серпні. – 2006; Бентежна Хортиця. – 2008; Інспектор Хорс. – 2010; Ойкумена (історичний роман). – Дніпропетровськ, «ІМА-прес», 2011.
   4. Віталій Шевченко. Летним вечером в городе. – М., «Севит», 1992; Далёкое мерцание огня. – З., РІП «Видавець», 1995; Их имена в полутьме серебристой. – З., «Павел», 1997; На дорогах галактики. – З., 1998; Піти, щоб жити. – З., «Просвіта», 2001; У нас усе О-кей! – Іллічівськ, 2002; Кто убил зайца? – З., «Пані Зося», 2003; На краю життя. – З., «Пані Зося», 2004; Истинно, истинно говорю вам... – З., «Пані Зося», 2006; Біла берізка над водою. – З., «Нова Прес», 2008.
   5. Юрій Вілінов. Хортиця – острів у філіграні епох і шляхів. – З., «Полиграф», 2005; На шляхах від порогів до синіх морів. – ТОВ ВКФ «Рома, ЛТД», 2005.
   6. Лев Сиднев. Похождения кота Бегемота. – З., «Полиграф», 2005; Диалог через века. – З., ГУ «ЗИГМУ», 2007; Этика без морали. – З., 2007.
   7. Геннадій Літневський. Вибране. – З., «Дніпровський металург», 2005.
   8. Григорій Лютий. Крилатий корінь. – Дніпропетровьк, 1984; Крона вічності. – Дніпропетровськ, 1985; Червона літера вогню. – Дніпропетровськ, 1987; Хліб любові. – Дніпропетровськ, 1990;  Я воду пив з твого лиця. – Гуляйпольська друкарня, 1992; Гуляй-Поле. – З., «Хортиця», 1995; Світлана. – З., 1995; Пісні Гуляйпільського краю (збірка пісень у співавторстві з композитором і виконавцем Анатолієм Сердюком). – З., 1995; Вибране. – З., 1998; Меди. – З., 2000; Мама – Марія. – З., 2008;
   9. Владимир Вялый. А дни мои идут... – СПб, 1997; З мого городу і уст народу (гуморески, жарти, байки, епіграми). – З., ООО «Фінвей», 2002.
   10. Марк Шевелёв. Субботние свечи. – З., РІП «Видавець», 1995.
   11. Алексей Мурач. – Начало наших лет. – З., «Керамист», 2012.
   12. Борис Ткаля. Кривая бухта. – З., «Константа-И», 2001.
   13. Виталий Исаенко. – Апрельские люди. – Мурманск, ЦНТИ, 2004; Признание в любви. – Самара, 2НТЦ», 2009.

3. Члени НСПУ та літературне об’єднання ім. М. Гайдабури.

   У 80-ті роки в запорізькій поезії яскраво проявився російськомовний поет Павел Баулін [1] (колишній член Спілки письменників СРСР, а зараз член Спілки письменників Росії). Він вів гурток «Родничок» для обдарованої молоді (туди ходили Татьяна Патенко і Александр Зеленюков ще в свої шкільні роки), очолював місцеве літоб’єднання до Г. Лютого, декілька років проводив літературний конкурс «Поэтический чемпионат», де відкрив широкому читачеві багато цікавих поетів 90-х років, зокрема – відому у Запоріжжі журналістку і поетесу Лілію Клименко (авторку збірок «Замкнутый круг» і «Белая дверь»). Саме в Запоріжжі тоді зростав як письменник В’ячеслав Бондаренко (член Спілки письменників Росії, автор кінороманів «Ліквідація» і «Кадети»).
   Взагалі літоб’єднання ім. М. Гайдабури зробило багато доброго – і тоді, коли їм керував Петро Ребро, і коли цим займалися інші письменники. Вихованцями саме цього об’єднання були зараз добре відомі поети Павло Вольвач [2] і Марина Брацило [3], які стали членами НСПУ і мешканцями Києва; члени Запорізького відділення НСПУ поетеси Вікторія Сироватко (автор книжок «Зустріч» і «Острів бажань», лауреат премії ім. М. Нагнибіди), Лариса Коваль [4] (керівник літературної студії при Запорізькому технічному університеті, у якої навчалася автор цікавих українських віршів-мініатюр, поетеса Раїса Малікова [5]), Анна Лупінос [6] (нинішній керівник літоб’єднання ім. М. Гайдабури), Яна Яковенко [7], Віра Шмига [8], Вікторія Забава [9], Ольга Гая, Віра Коваль [10], здебільшого поет-пісенник (пісні на її слова – в репертуарі відомих співаків А. Сердюка, Л. Остапенко, Т. Повалій, К. Бужинської, Н. Бучинської, О. Вояж), але й гуморист, і тонкий історико-філософський лірик; поет Олександр Абліцов [11]; поет і перекладач українською мовою з білоруської, польської, болгарської,  сербської,  словенської мов Віктор Чабаненко (книга перекладів поезій «Суголосся», 2004 р.); правнук автора «Конька-горбунка» Петра Єршова, поет Юрій Єршов-Холодний (збірки «Кришталева ластівка», «Народе необачний»); яскраво обдарований поет Микола Роман, який писав на лемківському діалекті чудову лірику («Журигора», «Круті пороги», «Крилатий полудень», «Літо на переправі»); українська поетеса-емігрантка з Гуляй Поля Лариса Верьовка, яку зараз знають у всьому світі завдяки циклу віршів та пісень махновської тематики; прозаїк Ольга Чорнобривець, яка емігрувала до Італії, але продовжує публікуватися в «Хортиці»; дуже обдаровані російськомовні поети Людмила Давиденко [12], Ярослава Невмивако, Анна Голуб і Александр Зеленюков, який став членом Спілки літераторів Росії; тут починали свої перші кроки в поезію Ольга Лебединська, Александра Зирянова, відомі поетеси Маргарита Мислякова і Лорина Тесленко; колись поет, а згодом відомий журналіст і редактор телебачення Юрій Смирнов;  прозаїк і поет Вадим Зайдман, який емігрував до Германії; професійний художник, поет, який пише російською і болгарською мовами Геннадій Мінаєв; а також молода, але дуже талановита поросль сучасної української поезії – Євген Солонина, Володимир Вихляєв [13], Ігор Калиниченко, Яна Рубан, Катерина Сіріньок, Наталія Вініченко, Олена Литвиненко. Завдяки саме цьому літоб’єднанню в різні роки виходили збірки й альманахи «Великий Луг», «Зачарований Дніпро» [14], «Перевесло» [15], збірки переможців літературного конкурсу для молодих авторів «Молода перлина», антологія авторів Запорізького краю «Обрус» [16].
   Але вважати запорізькими літераторами можна й тих відомих нині людей, які зараз перебувають в організаціях інших місць, але чия молодість пройшла на Запоріжжі і кого виховала Запорізька організація Спілки письменників. Це поети і прозаїки Юрій Сердюк, Олександр Авраменко, Дмитро Герасимчук, Сергій Рудик, Микола Шумаков, Василь Моруга, Олена Матушек і навіть теперішній голова НСПУ Володимир Яворівський.
   Запорізьке відділення НСПУ підтримує зв’язки з іншими відділеннями Спілки письменників, приймає гостей на Шевченківські свята й на «Поетичний травен»ь, виїжджає на виступи в інші міста України. Наприклад, у 2012 р. «поетичний десант» запоріжців (Григорій Лютий, Вікторія Сироватко, Любов Геньба, Пилип Юрик) відвідав Івано-Франківськ.
   
   Бібліографія
   1. Павел Баулин. Родниковые дни. – Днепропетровск, «Промінь», 1980; Слово и дыхание. – Киев, «Молодь», 1988; На память обо мне. – З., РІП «Видавець», 1992; Жизнь и чудеса преподобного Сергия Радонежского (проза). – З., РІП «Видавець», 1992; Возвращение в прошлую жизнь. – З., «Дикое поле», 2011.
   2. Павло Вольвач. Маргінес. – З., «Хортиця», 1996; Тривання подорожі. – Тернопіль, «Богдан», 2007.
   3. Марина Брацило. Хортицькі дзвони. – Бердянська друкарня, 1995; Благовіст. – Бердянська друкарня, 1996; Mare Amoris (Морю, з любов’ю). – З., «Хортиця», 1996; Мелодія вічних прощань. – З., «Хортиця», 1997; Сонцетяжіння. – К., 2001; Чотири пори любові. – К., 2006.
   4. Лариса Коваль. Повернення до себе. – З., «Хортиця», 1996; Від болю до весни. – З., «Хортиця», 1997; Озори мою душу, надіє. – З., 2000; Світлини долі. – З., 2003; Сполох осінніх айстр. – З., «Мотор Січ», 2008; Вибране. – З., «Дніпровський металург», 2005; Шляхами Піднебесної (подорож по Китаю, дорожні нотатки). – З., «Мотор Січ», 2001.
   5. Раїса Малікова. Живосвіт. – З., ПП «Лана-Принт», 2008; Моєї осені світлини. – З., 2010.
   6. Анна Лупинос. Радость сердца. – З., «Дніпровський металург», 2005.
   7. Яна Яковенко. Босоніж. – З., «Дніпровський металург», 2004.
   8. Віра Шмига. На краю блакиті. – З., Товариство «Просвіта», 2003; Час дикої черешні. – З., 2004.
   9. Вікторія Забава. Слово на лавровому листі. – з., 2005.
   10. Віра Коваль. На хресті любові. – З., ЗНТУ, 2004; Дідизна. – З., 2007.
   11. Олександр Абліцов. Бентежний березень.  – 1981; Світло материного вікна. – 1990; Гайчур.  – 1998.
   12. Людмила Давыденко. Вся жизнь в любви. – З., РІП «Видавець», 1997.
   13. Володимир Вихляєв. Код Шевченко (вірші та літературознавчі статті). – З., «Просвіта», 2008.
   14. «Зачарований Дніпро» (збірка творів членів запорізького літературного об’єднання імені М. Гайдабури). – З., ЗНТУ, 2002; «Зачарований Дніпро-2». – З., ЗНТУ, 2004.
   15. «Перевесло» (збірка творів членів запорізького літературного об’єднання імені М. Гайдабури). – З., «Дніпровський металург», 2005.

Письменники Запорізької області.

Обдаровані літератори маленьких містечок і сіл Запорізького краю.

Іван Сухар [1], поет і письменник з Оріхівського району, у 70–80 роки зазнав переслідувань за вільнодумство, був запроторений у психушку, але не зрікся своїх переконань. Починаючи з років перебудови він активно виступає і видається, але чомусь тільки посмертно, у 1999 році, його було прийнято до НСПУ. В Запорізькім районі в с. Смоляному жив член запорізького «Пошуку» й один з авторів «Провинции» Віктор Стригальов [2]; в с. Біленькому Запорізького району живе дуже талановитий і оригінальний поет Сергій Редька [3], історик за фахом; в с.Варварівка – Микола Горпинич  (проза і поезія) і Анатолій Горпинич (сатира та гумор); у м. Вільнянськ – Іван Воробйов, Анатолій Семенов, Сергій Чепурний, у Михайлівці – Людмила Хорошун; у м. Василівка – Олексій Сорока; в cмт. Камишуваха Оріхівського р-ну – член НСПУ, автор книжок «Криниця, що відлунює слова», «Вибране», «Білий дощ» (у співавторстві з Ольгою Шуваєвою) поет Михайло Буряк [4] і поетеса Жанна Ралко, а в м. Оріхів – Володимир Білогуб (сатирик та гуморист, очолював літературну студію «Ластівка»), поети Галина Клиновська, Таїсія Черниш, Олександр Ткаченко (лауреат Всеукраїнського конкурсу на кращу байку), з Оріхівського району і відомий прозаїк О. Носенко; з м. Токмак – Марія Педенко (прийнята до членів СПУ в 1985 р., посмертно), Ганна Вівчар; з Приазовського району – широко знаний український прозаїк Д. Міщенко, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка; з Куйбишевського – драматург В. Сокіл, який зараз мешкає в Австралії; з Якимівського – поет і літературознавець С. Тельнюк; в Приморському районі вирісли літературознавець, історик, академик, автор чотиритомної «Історії Болгарії» М. Державін, вчений-академик Д. Марков, перекладач, кавалер болгарського ордена Кирила і Мефодія О. Кетков, а в с. Нельгівка виріс Юрій Шилов – археолог, кандидат історичних наук, професор, автор книжок «Пути ариев», «Гандхарва – арийский Спаситель», «Пращуры», «Прародина ариев», «Праісторія Русі-України», «Джерела витоків української етнокультури», «Истоки славянской цивилизации»; в Пологівському районі в с. Григорівка – Олексій Чех (збірка гумора та сатири у співавторстві з Олександром Ковтуном «Близнюки сміються», 1993 р.) і Петро Банько, а в с. Чубарівка – Зінаїда Бебешко. В м. Пологи народився і вперше надрукувався у районній пресі відомий український поет, лауреат премії А. Малишка Василь Моруга (поетичні збірки «Грозовіття», «Ключі до тиші», «Портрет землі», «Юності бентежні ешелони», «Чебрецеві острови», «Дорога над лугом», докуменальні твори, казки для дітей, переклади з болгарської та іспанської мов) [5], який загинув у 1989 р. в автокатастрофі, а у 80-х в Пологах жив і творив чудовий російськомовний поет Володимир Тищенко [6]. Іван Доценко був з Гуляйпольського району, майже все життя працював у сільському господарстві і є автором збірки віршів «Вибране», виданої посмертно [7]. В м. Гуляй Поле жили прозаїк М. Тардов, драматург Л. Юхвид (усі знають його кінокомедію «Весілля в Малиновці»), а зараз плідно працюють Любов Геньба [8], директор районного краєзнавчого музею, автор 5 поетичних збірок і більш 30 пісень, і поетеса Олена Муха. А м. Василівка навіть проводить міжнародний поетичний фестиваль при підтримці районної держадміністрації.

Деякі із згаданих літераторів на Запоріжжі тільки народилися, в пошуках літературної долі вони виїхали до Києва, Харкова, Москви, до міст, де були книжкові видавництва, художні журнали, більш інтенсивне літературне життя. Але багато хто залишився і продовжував дарувати читачам нові чарівні твори.

Як бачимо, запорізька земля дуже щедра на таланти. Творчість вирує – яскрава, багатогранна, різна і за мовою, і за літературними школами і стилями, і за поглядом на життя. Волелюбна творчість.

Книги письменників Запорізького краю можна запитувати в краєзнавчім відділі обласної наукової бібліотеки або на абонементі, виділені іншим коліром фамілії належать авторам, чий творчий доробок або спогади про кого є на цьому сайті – слід лише натиснути там, де підсвічено.

Бібліографія

1. Іван Сухар. Летіли орли з чотирьох вітрів. – 1995; Заплакана доля. – 1997; Ой заграло наше море. – 1998; Вічні сурми. – 1998; Розкуття. – 2000.
2. Віктор Стригальов. На берегах замріяних лугів... – З., ПП Перченко, 2007.
3. Сергій Редька. Голос трав. – З., «Хортиця», 2001.
4. Михайло Буряк. Вибране. – З., «Дніпровський металург», 2004.
5. Василь Моруга. Вибране. – З., «Дніпровський металург», 2004.
6. Владимир Тищенко. Боже, помоги волкам!.. – Пологи, 2002.
7. Іван Доценко. Вибране. – З., «Дніпровський металург», 2004.
8. Любов Геньба. Грушове. – З., 1992; Іменем твоїм. – З., 1995; Паралель. – З., «Дикое Поле», 1998.