Афганська війна 1979-1989 рр..
15 лютого 1989 з Афганістану було виведено останній колона радянських військ. Саме в цей день командувач 40-ю армією генерал-лейтенант Б.В. Громов останнім з обмеженого контингенту радянських військ перейшов міст через Аму-Дар'ю, яка розділяла СРСР і Афганістан. Тривала більше 9 років війна, через яку пройшли понад 700 тисяч радянських військовослужбовців, завершилася.
Війна поламала життя багатьох молодих хлопців. Але, незважаючи ні на що, вони чесно виконували громадянський обов'язок, даний вітчизні, залишалися вірними присязі до кінця. «Гарячі точки» з гордістю показали, що наші хлопці гідні героїзму батьків і дідів, які перемогли фашизм у роки Великої Вітчизняної війни.
Ми поділяємо весь біль втрати з тими, хто втратив на цій війні своїх рідних і близьких, своїх чоловіків і дітей, а так само віддаємо шану всім учасникам тих подій.
Афганська війна 1979-1989 рр..
Війна комуністичного уряду Афганістану і вторглися в країну радянських військ проти ісламських повстанців. Після Другої світової війни Афганістан, мав статус нейтральної держави, фактично знаходився у сфері радянського впливу. Співпраця з СРСР було дуже тісним. У країні постійно знаходилася велика кількість радянських фахівців, а багато афганців навчалися в радянських вузах. У 1973 році в Афганістані була повалена монархія. У результаті перевороту до влади прийшов брат останнього короля Закір Шаха Мухаммед Дауд, що встановив президентську диктатуру. На відносинах з СРСР зміна режиму ніяк не позначилася. А ось повалення й вбивство Дауда в ході перевороту 27-28 квітня 1978 військовими частинами, вірними прокомуністичної Народно-Демократичної Партії Афганістану (НДПА), стали прологом до багаторічної кровопролитній війні, що продовжується в Афганістані і до цього дня. Радянська сторона безпосередньо не брала участь у перевороті, але знаходилися в країні військові радники знали про його підготовку, але не отримали наказу попередити Дауда.Навпаки, представники КДБ дали зрозуміти керівникам перевороту, що в разі успіху визнання і допомогу гарантуються. НДПА була нечисленною партією інтелігенції. До того ж вона розкололася на дві ворогуючі фракції: "Хальк" ("Народ") і "Парча" ("Знамя"). Який став президентом лідер "Хальк" поет Hyp Мухаммед Тарак розпочав у країні інтенсивні перетворення. Іслам перестав бути державною релігією, жінкам дозволили зняти чадру і допустили до освіти.
Була проголошена кампанія по ліквідації неписьменності, аграрна реформа, початок колективізації. Все це викликало невдоволення мусульманського духовенства і знаті. Афганське суспільство, за винятком тонкої прошарку городян, залишалося по суті феодальним і не було готове до радикальних перетворень. Серед основного населення - пуштунів ще зберігалася родо-племінна структура і особливо впливові були вожді племен. Іслам оголосили релігією, що відбиває лише інтереси "експлуататорських класів", проти духовенства розгорнули терор. Чи не краще довелося і пуштунським племенам, яких намагалися роззброїти (традиційно всі пуштуни носили зброю), а племінну верхівку позбавити влади і навіть знищити. Селяни відмовлялися від надаваних земельних наділів, так як не мали коштів їх обробляти, а держава не в змозі було ці кошти надати. Вже з літа 1978 збройний опір нової влади стали чинити прихильники ісламського фундаменталізму, які воювали ще проти Дауда. До них приєдналися ополчення пуштунських племен. До того часу загострилися відносини Тарак з парчамістамі, багато з яких були страчені. 5 грудня 1978 був укладений радянсько-афганський договір про дружбу, добросусідство і співробітництво, що передбачає взаємодопомогу сторін у віддзеркаленні зовнішньої загрози. Поступово адміністрація Тарак, незважаючи на терор, дедалі більше втрачала контроль над країною. У сусідньому Пакистані виявилося близько 2 мільйонів афганських біженців. У зв'язку з невдачами різко загострилися відносини президента з другим чоловіком у фракції "Хальк" - прем'єр-міністром Хафізулла Амін, який користувався впливом в армії. Амін був більш рішучим керівником і намагався зміцнити слабку владу пошуком союзників серед різних соціальних та етнічних груп (і Амін, і Тарак були пуштунами).
Але Москва вирішила зробити ставку на Тарак і порадила йому усунути суперника. У Кремлі сподівалися знайти в Афганістані плацдарм для кидка до Індійського океану.У сусідньому Пакистані жили споріднені афганцям племена пуштунів і белуджів, і керівники НДПА пред'являли територіальні претензії до сусіда, розраховуючи при підтримці СРСР зайняти більшу частину пакистанській території. Генерал Д.А. Волкогонов згадував, що 8 вересня 1978 року в президентському палаці охорона Тарак спробувала вбити Аміна, але загинув тільки його охоронець Амін уцілів, підняв вірні частини кабульського гарнізону і змістив Тарак. Незабаром невдалого президента задушили. Амін підсилив терор, але мети не досяг. Його вирішили прибрати. І Тарак, і Амін неодноразово зверталися до СРСР із проханням направити в Афганістан війська.
Мова йшла про невеликі підрозділи, покликаних, зокрема, забезпечити охорону афганських керівників і допомогти вести операції проти повстанців-моджахедів. У Кремлі вирішили інакше. 12 грудня 1979 Політбюро схвалив усунення Аміна і подальший введення радянських військ в Афганістан Агенти КДБ підсипали Аміну отруту в їжу. Нічого не підозрюючи радянський лікар витягнув диктатора буквально з того світу Тоді в справу пішла спеціальна група КДБ "Альфа". Її бійці разом зі спецназом Головного розвідувального управління безперешкодно прибутку в афганську столицю нібито для охорони Аміна і в ніч на 27 грудня 1979 взяли штурмом президентський палац на околиці Кабула, знищивши Аміна разом з сім'єю, наближеними та кількома десятками солдатів охорони. Пізніше ТАСС оголосив, що диктатора вбили "здорові сили афганської революції".
Наступного ранку до Кабула стали прибувати радянські війська. Їх прибуття виправдовувалося зовнішньою агресією проти Афганістану, висловився на підтримку Пакистаном, Іраном, Китаєм і США афганських повстанців, і настійними проханнями "законних афганських властей". Ось із законністю вийшла неув'язка. Адже до радянського вторгнення "законною владою" був Амін, посмертно оголошений агентом ЦРУ. Виходило, що він сам запросив свою смерть, та до того ж був "не цілком законним", раз його довелося усунути і терміново замінити котрий повернувся в обозі радянських військ лідером фракції "Парча" Бабрак Кармаль. Радянська пропаганда так і не змогла виразно роз'яснити світової громадськості, хто ж саме запросив наш "обмежений контингент", чисельність якого часом досягала 120 тисяч чоловік. Зате в СРСР розпускалися чутки, ніби радянські солдати лише на кілька годин випередили американський десант, який повинен був висадитися в Кабулі (хоча на тисячу миль від Афганістану не було ні військ, ні баз США) Обмежений контингент не зміг змінити ситуацію в країні, хоча вже до початку 1980 року в країні виявилося 50 тисяч радянських солдатів і офіцерів, а в другій половині року контингент досяг своєї максимальної чисельності.
Більшість населення сприймало Кармаля як маріонетку, яка сидить на радянських багнетах. Таявшая від дезертирства афганська урядова армія утримувала за радянської підтримки лише столицю і провінційні центри. Повстанці контролювали сільську місцевість, гористу і важкодоступну. Моджахеди отримували допомогу від пуштунських племен Пакистану, а перекрити афгано-пакистанський кордон, що являла собою умовну лінію на пересіченій місцевості з безліччю гірських стежок, було практично неможливо Рятуючись від війни, в Пакистан та Іран пішло понад 4 мільйонів біженців Рейди радянських військ проти партизанів, як правило, не досягали успіху Моджахеди розчинялися в горах. Радянська 40-а армія несла втрати Повстанці обстрілювали радянські транспорти, нападали на невеликі загони і гарнізони. Деякі угруповання, зокрема концентруватися в Панджшерской долині армія таджицького польового командира Ахмад Шаха Массуда, вела успішні бої і з цілими дивізіями радянськими, неодноразово намагалися знищити "лева Панджшера".
До середини 80-х стала очевидна безперспективність радянського військової присутності в Афганістані. У 1985 року після приходу Горбачова Кармаль був замінений на колишнього главу служби безпеки д-ра Наджібулли, який мав репутацію жорстокого, але спритного людей, які сприймаються численну фракцію "Хальк". Він намагався знайти опору режиму як серед частини пуштунських племен, так і серед народностей півночі Тут, однак, він зміг спертися тільки на узбецьку дивізію генерала Рашида Дустума Кабульському уряд повністю залежало від радянської військової і продовольчої допомоги. США активізували допомогу повстанцям, почавши поставку їм зенітних ракет "Стінгер". Було збито кілька літаків і вертольотів і поставлено під сумнів абсолютну радянське панування в повітрі.
Стало ясно, що з Афганістану треба йти 14 квітня 1988 у Женеві було укладено угоду між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США про політичне врегулювання. Було оголошено, що радянські війська покинуть країну.
15 лютого 1989 командувач обмеженим контингентом генерал Борис Громов останнім перейшов прикордонну річку Пяндж. За офіційними даними, втрати радянських військ в Афганістані склали 14 433 військовослужбовців і 20 цивільних осіб загиблими, 298 зниклих без вісті, 54 тисячі поранених і 416 тисяч хворих. Існують і більш високі оцінки радянських втрат у 35, 50, 70 і 140 тисяч загиблих.Афганські втрати, головним чином серед мирного населення, були значно вищі. Багато кишлаки авіацією порівнювалися із землею, а жителі розстрілювалися як заручники за дії партизанів. Іноді говорять про мільйон загиблих афганців, але точно афганські втрати ніхто не підраховував Після виведення військ радянська сторона продовжувала надавати Наджібул-ле масовану військову допомогу Горбачов говорив: "Важливо, щоб цей режим і всі його кадри не були зметені дотла .. Нам не можна постати перед світом в одних трусиках або навіть без них ... " Після серпневого путчу і розпаду СРСР настала розв'язка У березні 92-го проти втратив радянської підтримки Наджібулли повстав Дустум і зайняв Кабул.
Колишній диктатор сховався в місії ООН У Афганістані почалася війна різних етнічних і політичних угруповань, раніше об'єднаних боротьбою з прорадянських режимів. Вона триває й досі. У 1996 році загони руху "Талібан", керованого учнями медресе і грунтуватиметься на пуштунські населення, зайняли Кабул. Наджібулли був схоплений в приміщенні місії і повішений. На початку 2000 року рух "Талібан" контролювало 90 відсотків території Афганістану, за винятком Панджшерской долини і деяких прилеглих до неї територій з переважно таджицьким населенням. В ході наступу, початого восени 2000 року, рух "Талібан" встановило контроль практично над всією територією країни, за винятком декількох внутрішніх анклавів і вузькою прикордонної смуги в деяких північних районах.
Вічна СЛАВА загиблим воїнам - афганцям!
Немає коментарів:
Дописати коментар